Дорога на передову

Written by Alina Kosovska. Нариси

Спочатку ти повертаєшся в цивільне місто на ротацію і почуваєш себе повним ідіотом. За кілька тижнів (а то й місяців) на передовій звикаєш до фронтового життя, і все в тилу видається якимось… не таким. А люди не розуміють твоїх звичок. Не розуміють вони, коли, проїжджаючи повз ліс, ти тривожно і напружено вдивляєшся в «зельонку». Дивляться як на божевільного, коли, почувши голосний звук, ти за звичкою падаєш на землю і закриваєш голову руками. Звичка, відсутність якої може коштувати життя, але ж на війні, а не в тилу…

Та ось ти кілька тижнів сидиш вдома з родиною і потихеньку вливаєшся в ритм цивільного життя. Так само як всі їздиш в громадському транспорті, скупляєшся в магазинах. Дивуєшся злобі і ненависті в очах людей. Здавалося б, чого вам, ви ж в тилу. А в твоїх очах лише страшенна втома від того тягаря, що ти взяв на свої плечі…

Щодня з тривогою чекаєш дзвінка від побратимів, що лишились на позиціях. Почувши звичну відповідь «без пригод», зітхаєш з полегшенням. Фізично ти тут, з близькими людьми, а душею там… Бо твої брати по зброї стали тобі неймовірно рідними за останній рік. І ти не можеш більше сидіти вдома, знов пакуєш свій тактичний рюкзак і повертаєшся на фронт.

Дружина зі сльозами кидається тобі на шию. «Повертайся скоріше…» Діти в непорозумінні стоять біля дверей. Вони ще не розуміють всіх реалій військового часу, але холодна тривога огортає їхні маленькі люблячі серця. А ти стоїш на порозі – мужній, сильний, сміливий. Ти не плачеш, ні. Просто сильно, неймовірно сильно хочеться поскоріш повернутись додому з перемогою.

І от ти їдеш вже звичною тобі дорогою. Стара маршрутка, гримлячи іржавими дверима, везе тебе на Схід. Ти по-звичному вдивляєшся в «зеленку», стискаєш в долоні хрестик-оберіг. На теренах Донецької області тебе вже чекають твої побратими. На машині, пошматованій уламками снарядів, над якою майорять продірявлені кулями червоно-чорні прапорці, ти повертаєшся на передову…

Побратими питають, зацікавлено і трохи заздрісно: «Як воно там, вдома?». А ти й не знаєш, що сказати. Згадуєш смачний борщ, що наготувала дружина перед  твоїм приїздом, щасливі посмішки твоїх дітей. Але згадуєш і той біль в серці, коли похапцем перечитуєш новини, і при кожній згадці про поранених чи загиблих військових серце огортає тривога. З нетерпінням чекаєш дзвінка від своїх побратимів, і ненароком ловиш себе на думці «краще б я був поруч з ними».  Тому й ухиляєшся від відповіді, бо не знаєш, що й сказати…

І ось ти заїжджаєш в зону бойових дій. Чуєш перші постріли і підсвідомо посміхаєшся. Звуки вибухів за час війни стали для тебе набагато звичнішими за простий шум мегаполіса. Розумієш – ти серед своїх, майже як вдома. І поки ще не уявляєш собі, як ти повернешся до мирного життя, якщо вже зараз тобі на передовій комфортніше, ніж в тилу…

J-zzQrCqT4s

Позначки:, , , ,

About Alina Fortuna

Боєць АТО, блогер

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: