Новий рік на передовій. Весела історія від добровольців

Аліна Косовська, боєць “Правого сектору”:

Ми тут вирішили, що ми всі скоро замерзнемо. Або нас з”їдять голодні собаки та голодні миші. Тому треба опублікувати на згадку трохи історій про Новий рік в аномальній зоні (зоні АТО) 🙂 🙂 🙂

Ніч з 30 на 31 грудня 2015 року. Зона АТО. Початок «апокаліпсису».

Ввечері 30 грудня, коли я вже розвалилась на мʾякому ліжку (якщо таким можна назвати каркас ліжка з вхідними дверима замість матрацу), в двері постукали.
– Хлопці, завтра буде бойовий вихід на кілька годин. Ви ж допоможете?
– Так, звісно, – відповів боєць,виконуючий обовʾязки командира, зробивши обличчя, яке на молодіжному сленгу називають «pocker face». Після минулого бойового завдання ми мріяли відпочити хоча б в останній день року. Важко зітхнувши, я вмостилась спати на двері-матраці.
О другій годині ночі почувся гуркіт. Я підхопилась. Побратим спросоння відбивався від раптово впавшої на нього розгрузки, над його ліжком на одному цвяху звисав карніз, на якому вона висіла. Це був початок новорічного апокаліпсису 🙂
.
На наступний день ми ледве протерли очі о сьомій ранку. «Сьогодні ж Новий рік», – я намагалась вичавити з себе щось подібне на усмішку. Хотілось залізти в теплий спальник і спати до обіду. Над ліжком побратима все ще зловісно звисав карніз. Я усміхнулась і поставила чайник. Може чашка з останньою порцією «Маккофе» допоможе прокинутись?…
…Через півгодини раптово вимкнулось світло. Ми вже накидували на себе розгрузки та заряджали зброю.
– Друже, зроби світло, поки нас не буде, – на ходу заганяючи патрон, сказала я бійцю, що лишався чергувати на позиції.
– Угу, – сонно пробурмотів з-під спальника той.

Через пів дня, вертаючись на позицію, ми наївно сподівались побачити відремонтоване світло й гарячий обід. Проте побачили сонного бійця.
– Ви так швидко? – невдоволено спитав той, позіхаючи.
Я кинула злобний погляд на темряву, від якої віяло холодом. Нема світла – не працює єдиний обігрівач. І їжу не приготуєш. Проте, навіть спільні зусилля хлопців не допомогли повернути зрадницьке світло в хату. Я тим часом зʾїздила в чи-то місто, чи-то село, що трохи нагадувало цивілізацію, і купила їжі до святкового столу.

Так як світло ніхто не зміг зробити, я пішла на сусідню позицію за свічками. Подивились на мене з неприхованим здивуванням, але дали. Хлопці вирішили розпалити буржуйку. Так як труба для відводу диму лишилась в Києві, а на фронт приїхала лише сама буржуйка (досі гублюсь в здогадках, який геній так зробив), я вмовляла «геніїв» залишити її в спокої. Доки я при світлі трьох свічок готувала «олівʾє по-донбаськи» (без половини інгрідієнтів), в кімнаті запахло димом. «Генії» (ні, краще «балбеси» – так їх назвала київська волонтерка) розтопили буржуйку в коридорі. Без труби. Почувши мій гнівний коментар до цього вчинку та побачивши не менш гнівні очі ще одного бійця, що визирали з темряви, «балбеси» винесли буржуйку надвір. Грітись. Ми переглянулись і тяжко зітхнули.
Я тим часом намагалась зрозуміти, пляшка з чим попала мені в руки – з автомобільним бензином чи все-таки соняшниковим маслом. Після півгодини невдалих спроб зварити макарони на буржуйці, в 10 сантиметрах від якої незламно замерзала вода, один з бійців знов спробував взятись за електрику. І – о диво! – справжнє новорічне диво – світло зʾявилось.

«Олівʾє по-донбаськи» при світлі виглядало ще більш сумно, ніж в темряві. Особливо в пошкрябаній демоном (іншого пояснення я не бачу) доісторичній каструлі з невідомими світу візерунками. Я засипала свій кулінарний витвір зеленим горошком і намалювала зверху свастику з майонезу. Так воно виглядало більш апетитно. Побратим закинув кипʾятильник в каструлю – так так, ми варимо макарони з кипʾятильником, плитка зламалась тиждень тому – і продовжив марні спроби виклянчити в мене ноутбук на півгодини, що безуспішно тривали вже третій день. Я тим часом нарізала залишки ковбаси, паралельно намагаючись опублікувати в фейсбуці банальне привітання з Новим роком.

І от нарешті в кімнаті трохи потеплішало – можна навіть зняти шапку, і пальці не примерзають до ножа – і до бою курантів лишилась година.
По радіо не включили привітання президента (а шкода, так хотілось посміятись), тому після бою курантів ми вимкнули рацію і заспівали гімн України. Зітхнувши з полегшенням (як Новий рік зустрінеш, так і проведеш. Ми його зустріли принаймні при світлі), ми вирішили лягти спати. Раптом підступний демон зламає ще один карніз або зробить ще що-небудь аномальне 🙂.
Проте, нічого дивного не сталось. Зранку ми прокинулись живі і навіть щасливі. Свято все-таки.

З наступного дня ми почали помічати, що вояк в селі стає все менше. Або їх потихеньку крав демон, або зʾїдав злий дух Аватар. Нас ставало все менше. Лише декілька правосєків продовжували героїчно тримати оборону. Від холоду, що наступав з усіх боків. Їжа в коридорі замерзала. Пачки вологих серветок перетворились на пакунки криги. На стінах всередині спального приміщення заблищав лід. Новорічний апокаліпсис продовжувався. В кімнаті лютував дух Срача, як його прозвали хлопці :). Всі речі кудись зникали, а потім несподівано знаходились в великій купі біля стіни. До дому сходились голодні собаки. З коридора в двері стукали голодні замерзлі миші. Один з бійців запропонував почати мирні перемовини з мишами, щоб вони перестали їсти наші запаси. Свого кота Амура я відмовилась везти в цю аномальну зону (зону АТО). Хай хоч він виживе. В кімнаті +4, на вулиці мінус 20. Два дні, як випав свіжий сніг – в усьому селі жодного людського сліду. Лише собаки. З туалету надворі зникає туалетний папір. Напевне, диверсанти. Або демон. Точно не дух-Аватар, бо алкоголь на свята я категорично заборонила. Я намагалась знайти машину, щоб вибратись на автовокзал. Не знайшла. Бронетранспортер замерз. Наша машина замерзла. Половина машин ЗСУ замерзла, половина, напевне, на «бойових виїздах» в сусідніх пивних ларьках. Кінець світу близько. Ми всі замерзнемо. Я хочу втекти в Миколаїв на Різдво. Командир дозволив. Сам командир поїхав в Київ на чотири дні тиждень тому, все обіцяє вернутись. Певно, про щось здогадується. Сподіваюсь, коли вернусь, застану моїх правосєків живими. Сьогодні все-таки виїхала в місто і купила їм їжі. Пообіцяли боротись з демоном і духом Срача до останнього. Тримаємось. Спитала вояк, чи буде машина 6-го січня зранку, щоб вибратись на автовокзал. Сказали, краще виходити пішки в ніч. Більше шансів добратись і встигнути на автобус додому. Теплий дім… Апокаліпсис близько. Набираю цей текст закляклими пальцями. Холодно. Іде пара з рота. Кінець світу близько… 🙂 🙂 🙂

На фото наше лігво, в якому ми тримаємо оборону від холоду, мишей і демона (бачила пентаграми на стінах будинків. Схоже, це все-таки демон) 🙂

 

Позначки:, , , , , ,

About Alina Fortuna

Боєць АТО, блогер

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: