Archive | Нариси (історії з життя) RSS for this section

Краса, що вбиває

Про те, чому в українських силових структурах досі існує дискримінація жінок-бійців, і скільки стереотипів нам доводиться долати, аби на рівні з усіма захищати Батьківщину.
Аліна Косовська “Фортуна”, блогер,  доброволець АТО

Сьогодні я знов відчула на собі несправедливу дискримінацію з боку бійців ЗСУ. Боєць, якого поставили старшим групи, зі зневагою прошипів мені в обличчя “у мене баби на виході не буде”. Така ситуація у мене не вперше – за рік з копійками, який я провела в АТО, прикладів зневаги до бійців жіночої статі назбирається кілька десятків. Напишу про наболіле.

Законодавством України не передбачена служба жінок в армії на нормальних бойових посадах – лише “штабним щуром”, медиком або зв’язківцем. Навіть така професія, як оператор БПЛА, яка не потребує фізичної сили та не несе загрози життю, не входить в список жіночих посад в силових структурах України. Що вже казати про розвідниць, снайперів, дівчат-зенітників та інших, які іноді мають більше досвіду і бойових досягнень, ніж хлопці таких самих професій.
Ще б можна було це пробачити Збройним силам України, в яких зазвичай тилові генерали за непомірні хабарі приймають рішення, що абсолюно суперечать реаліям військового часу. Але не краща ситуація і в добровольчих підрозділах. Наведу кілька прикладів з життя.

В одну з перших ротацій на фронті я потрапила до командира, який хотів використати мене, як дівчину. Відверто кажучи, пропонував бойові виходи в обмін на інтимні послуги. Доводи побратимів про те, що я такий самий боєць, який пройшов таку саму підготовку, і тільки через це мені потрібно ставити такі самі бойові задачі, на нього ніяк не впливали. Звісно, в тій групі я не пробула і кілька тижнів.
Інший командир кинув в обличчя наступну фразу: “Ми тут для того, щоб жінки в тилу сиділи. Їдь додому”. Я не стала пояснювати, що дому в мене нема, і я тут якраз для того, щоб швидше звільнити Донбас, а після того вже вдома сидіти. Нахабно залізла на БМП і заявила: “без мене ви не поїдете”. Через кілька днів був невеличкий бій, після чого той командир змінив свою думку і навіть видав мені на руки ящик цільових патронів.
Була ситуація, коли командир нашої добровольчої групи відмовлявся брати мене в розвідку, і мені доводилось проситись особисто у командира батальйону Збройних сил, до якого ми були прикомандировані. Зустрічалась зі своїм безпосереднім командиром вже на крайній позиції, бо їхали різними машинами, перекидувались недобрими поглядами, але все ж воювали разом. Було боляче, коли замість мене на бойові ставили хронічних алкоголиків – так званих “аватарів”. Хотілось кричати на весь світ: “Невже ж я гірша навіть за них?” Неприємно, коли проходячи повз, злобно шиплять собі під ніс “тьху, баба, що вона тут забула”. Коли просять зробити зі мною “селфі”, бо я перша жінка-снайпер, яку вони зустріли в зоні АТО. Відчуваю себе картиною, пам’ятником, драною собакою, купою сміття, але жодного разу не людиною.
Люди, це боляче, коли ви до нас так ставитесь. Ми нічим не гірші, і також захищаємо Україну добровільно. Почуйте нас: ми теж хочемо бути ЛЮДЬМИ!

P.S.: “на правах реклами”. Якщо ще лишились люди на фронті, які не вважають жінок і добровольців останніми покидьками, заберіть нас до себе, будь ласка. Нас кілька чоловік, які через бісову бюрократію не можуть оформитись на контракт, але так само бажають боронити Україну від російських агресорів. Ми маємо бойовий досвід і хочемо воювати, а не терпіти приниження і насмішки. Крик душі: ДОПОМОЖІТЬ!

I2WKdSA3IjE

Музика Донбасу (нариси з війни)

Канонади вибухів тимчасово змінюються на гуркіт грому. Неочікувана літня гроза додає сірим одноманітним військовим пейзажам трохи свіжості. Сидиш в окопі під маленьким брезентовим навісом, поруч, мов з відра, ллється дощ. З сумом дивишся, як твоє спальне місце в безпечному заглибленні грозиться перетворитись на басейн. “Бух-бах-бабах!”. Зараз важко розпізнати, гуркотить грім, чи знов стріляє ненависний сєпарський міномет. Величезна блискавиця розрізає навпіл небокрай. Сідаєш під навіс, мрійливо притуляєшся до мішків з піском і милуєшся природою. Прохолодні краплі дощу граються з зеленим листям, змиваючи з них пил і червневу спеку. Ніби й нема війни. А ні, є. Тільки-но стихає грім, як починає стрекотіти кулемет в дальній посадці. Хтось огризається і з нашого боку. Починається зовсім інша мелодія. Музика сучасного Донбасу.
Приходиш з чергування змерзла, мокра. Замотуєшся в теплий спальник, попередньо витрусивши з нього два десятки комах – моє лігво, нашвидкоруч змайстроване кимось з гілок і брезенту, дивом лишилось сухим, і перетворилось ледь не на Ноєв ковчег для місцевої живності. Засинаєш, а вибухи десь вдалині співають свою моторошну колискову пісню…

13516448_1826620424227392_995564466592528335_n
Written by Alina Fortuna

Білоруси з Україною в серці

Сьогоднішній день пройшов в приємній та таємничій атмосфері, що оповила третій поверх Запорізького краєзнавчого музею. Сьогодні ми відкрили виставку картин з лінії фронту, створену п’ятьма художниками з Білорусі та українським митцем Тарас Носар.

IMG_5533

Мало сказати, що ці картини зображують побут війни. Вдивляєшся в полотно – і відчуваєш, як дрібно біжать мурашки по шкірі. Ніби вживу відчуваєш холодний подих руїн, як от ідеш такими знайомими стежками Пісків до зруйнованого дому культури та дивом ще не зовсім розваленої церкви. Приємне тепло розливається по душі, коли бачиш чоловіка, що грає на бандурі – то Тарас Носар зробив свій перший автопортрет. А на задньому плані з темних руїн постає яскраво-золотий тризуб. На жовто-блакитному тлі виринає двоголова потвора з колорадськими стрічками – а тризуб, за яким переможно розвиваються українські та білоруські прапорці, проганяє потвору геть з українського стягу. Мов живі, дивляться на відвідувачів очі з портретів загиблого білоруського добровольця Алеся Черкашина – його добрий та водночас мужній погляд пробирає до кісток. На сусідньому портреті з-поміж похмурих крапель дощу визирає світле й усміхнене обличчя Віталіка Тіліженко – запорізька художниця Еріка Равич побачила покійного “Кекса” саме таким. Еріка писала портрет в останні три дні перед відкриттям виставки.
“Я відчувала, що він всі ці дні був зі мною. На фото, з якого я писала портрет, Віталік був сумний. Але я відчула – він хотів, аби я його зобразила веселим та усміхненим. Я навіть тричі переробляла, але він все одно виходив таким – щирим, усміхненим, добрим,” – розповідає художниця.

Еріка Равич з портретом Віталія Тіліженка

Еріка Равич з портретом Віталія Тіліженка

Zaporizha_10

Еріка Равич та Анжела Душаєва, директор благодійного фонду “Волошка”

Організатор виставки Ольга Браун згадує останні дні життя Алеся Черкашина. Його, важко пораненого під Старогнатівкою, привезли до запорізького шпиталю. Там вони і познайомились.
“Йому одразу ампутували праву руку. А він так любив грати на гітарі… Ми за кілька тижнів зібрали йому кошти на протез, щоб він знов зміг займатись улюбленим ділом. Але він не вижив…” – згадує волонтерка. Запорізькі активістки постійно провідували “Тараса” в шпиталі. Так як до реанімації їх не пускали, дівчата зазирали в його палату через вікно.
“Одного разу ми підходимо до вікна – а біля нього мертва пташка лежить. От прямо точно під вікном Алеся. Я тоді відчула, що це знак якийсь. Мені так не по собі стало. А на наступний день він загинув…” – розповідає Ольга.

Zaporizha_5

Портрет Алеся Черкашина

Виставка присвячена пам’яті двох бійців Тактичної групи “Білорусь”, що віддали своє життя за Україну минулого літа – “Кексу” і “Тарасу”. Поруч з картинами інсталяція предметів військового побуту, які стали такими звичними хлопцям за останній рік їхнього життя. Пошматовані уламками книжки зі зруйнованої бібліотеки, чиясь прострілена каска, знайдена в Пісках, амуніція і шеврони “Тараса”, гільзи та хвости від мін… Це маленький куточок війни в мирному Запоріжжі. В Запоріжжі, яке має бути вдячним за мирне небо саме таким хлопцям, як Віталій Тіліженко та Алесь Черкашин…
…Так швидко й неминуче ви в небо полетіли…
Тоді був бій страшний. Зловісно степ дрижав.
А ви сповна життя… Ви жити так хотіли!
А той снаряд бездушний коло вас упав…
Zaporizha_3

Zaporizha_6

Шеврон Алеся Черкашина

Zaporizha_2

Zaporizha_7

Zaporizha_9

Тарас Носар, український митець з Донецька

Zaporizha_8

Written by Alina Fortuna

“Неіснуючий кордон та неоголошена війна” – блогер

Під цією статтею мала б бути фотографія одного з нових шевронів штабу АТО. Нажаль, за тих обставин, за яких я зустрічалась з деякими його представниками, робити фото було б недоречно. Нові “АТОшні” шеврони представляють собою карту Донецької та Луганської областей з лінією фронту – тою самою, що майже не рухається вже понад рік. Територія, підконтрольна Україні, розмальована в жовто-блакитний, а окупована – в сірий. Вдумайтесь, що в нас за війна. Мало того, що вона давно носить характер позиційної та має незмінну протягом довгого часу лінію зіткнення, тепер ця лінія ще й зображена на офіційних шевронах. Схоже, штаб ще довго не збирається планувати звільнення української території, раз спокійно чіпляє на плечі своїх представників таку символіку. Цікаво було б дізнатись, що в розумінні головнокомандувачів “сіра” частина Донбасу – окупована територія України, чи вже позаочі її приписують до володінь сусідньої держави-агресора?

Цікаво, що всі міжнародні місії на кшталт ОБСЄ та ООН контролюють ситуацію поблизу лінії розмежування або, простіше, фронту. А чому всі – і Європа і, здається, сама Україна забули про справжній державний кордон – межу з Росією? Чому нема миротворців на кордоні між РФ та тимчасово окупованою територією, на якій нібито “нема російських військ”? І чому жодна міжнародна місія не контролює, що і в якій кількості перетинає хоч і непідконтрольний нам, але все ж існуючий державний кордон України з Російською Федерацією?

На мою думку, єдиний спосіб вирішення українсько-російського конфлікту (в мене не повертається язик називати це АТО) військовим шляхом має складатись з двох етапів. Перший, і найважливіший – припинення постачання будь-яких вантажів та техніки з боку Росії. Україна перш за все повинна повернути контроль над державним кордоном – хоча б за допомогою міжнародних миротворчих місій та спостерігачів. Після того значно легше буде повернути під повний контроль України окуповану частину Донбасу. Так, будуть жертви, в тому числі серед мирного населення, але іншого шляху в нас нема. Впевнена, що значна частка військовослужбовців ЗСУ та добровольців рішуче підуть в бій.
“Мінські домовленості” та “перемир’я” ведуть Україну в прірву. Непомітно для нас все звичнішою стає “сіра” частину Донбасу, і здається примарним та неіснуючим справжній державний кордон. Якщо ми зараз не зупинимо це мракобісся, буде пізно. Нам потрібен не мир, нам потрібна перемога.

ATOpage

Аліна Косовська “Фортуна”, доброволець АТО

Антибілоруська влада Білорусі

Чому в Білорусі бояться історичних державних символів? З чиєї подачі пресують добровольців АТО? Чим Лукашенку заважають ініціативні групи, спрямовані на розвиток білоруської культури та мови? Яку насправді позицію займає Білорусь в українському конфлікті, і чому Росія непомітно простягає свої криваві кігті над білоруською землею?
Відповісти на ці питання я спробую в своїй статті, відвідавши Білорусь під виглядом цивільної туристки.

Переклад білоруською тут.

Вже на кордоні кидаються в очі радянські символи Білорусі. З 1995 року в країну повернули символіку БРСР (Білоруської радянської соціалістичної республіки), лише прибравши серп та молот з прапора. Справжні ж історичні символи Білорусі – червоний герб з білим вершником “Погоня”, та біло-червоно-білий стяг. Але на території сучасної Білорусі вони, хоч і не заборонені офіційно, але чомусь викликають дикий жах у силовиків та проросійської частки населення. Як і білоруська мова.

ТГ

Історичний стяг Білорусі. Бійці ТГ “Беларусь” в Україні

Belarustrip_8

Історичний герб Білорусі “Погоня”

Коли нас з кореспондентами “Белсату” затримали силовики КДБ, один з журналістів почав говорити з ними білоруською мовою. Гебіст витріщив очі. “А вы можете говорить нормальным языком?” – крізь зуби прошипів він. Що можна говорити про простих людей, якщо навіть співробітники державної структури цураються своєї мови?
– Під час Майдану в Україні у нас була дуже загострена ситуація. На вулиці, почувши білоруську мову, могли назвати бандерівцем і навіть побити. Але з часом прийшло розуміння. Тоді, як почався Майдан, у людей був шок: що робити? кому вірити? Так як засоби масової інформації у нас здебільшого російські, то 80% білорусів тоді віднеслись до Майдану негативно. Але час спливає, і народ трохи змінює свою думку, – коментує події Павло Северянець, один з лідерів білоруської опозиції.

– Зараз фактично Білорусь поділена на дві частини. У нас дві столиці: Минск (сучасна та радянська назва) та Менск (історична назва білоруською мовою). Два прапора. Дві мови, – розповів музика із Вітебська, та попросив не вказувати його імені – через часті поїздки з гастролями до України його вже намагались завербувати співробітники КДБ. Цікавило силовиків те саме: ситуація на Донбасі та білоруські добровольці в АТО.

Belarustrip_4Деякі ж білоруси історичної символіки не лише не бояться, а й самі виробляють та продають. 19-річний Вадим Макей відкрив власний магазин національної символіки в торгівельному центрі “Силует” у Мінську.
– Я готовий до того, що в будь-який момент можуть прийти й закрити. І магазин, і мене, – розповідає молодий підприємець. Спілкується з покупцями щирою білоруською мовою.
– Я спочатку сам цікавився білоруською мовою та культурою. Потім це переросло в дещо більше. Так вийшло, що я почав такий бізнес. Кажуть, треба починати з себе. Люди починають цікавитись, особливо з початком подій в Україні. Можливо, в білорусів все ж прокинеться національна самосвідомість. У вас в Україні з цим краще.
Вадим розповідає, що більшість покупців не туристи, а все ж білоруси. Хоча заходять і українці, і навіть росіяни. Навіть мій знайомий з Вітебська, підвозячи мене в столицю, попросив показати цю крамничку, аби придбати собі наліпку на машину та стрічку.
– Чи багато в білорусі патріотів? – спитала я у хлопця.
– Не те щоб багато…
– Вистачає! – всміхнувся покупець, виходячи з примірочної в футболці з гербом “Погоня”.

Belarustrip_2

Вадим Макей, засновник магазину

Про те, що в Україні краще з національною самосвідомістю, кажуть всі білоруси, з якими мені вдалося зустрітись. В республіці, яка досі живе під радянськими стягами, всі ініціативи, навіть культурні, придушуються владою.
– В нас національний рух трохи розвинений, але ізольований від суспільства, – вважає Олексій Кірієнко, мешканець міста Могилев. – Це, звісно, заслуга Лукашенка. Більшість патріотів – демократи, а наш диктатор таких не терпить.
– Патріотичний рух Білорусі – більш молодіжна тенденція. Зараз вона трохи віддаляється від політики, тому влада поки що не перешкоджає діяльності, – розповідає дівчина-історик з Вітебська, яка сама є членом такого руху.
– Культурним ініціативам не перешкоджають. А от політичним, та навіть журналістам – постійно. Викликають на допити в КДБ, залякують, виписують штрафи. Але найбільш ідейні на це уваги не звертають – працюють далі, – розповідає журналіст телеканалу “Белсат”, який також заборонений на території Білорусі, через позиціонування каналу як “незалежних ЗМІ” та висвітлення правдивого боку подій, включно українського конфлікту.
Олександр Соболевський, член товариства білоруської мови, називає владу Білорусі “антибілоруською” та підтверджує, що більшість білоруськомовних ініціатив в державі заборонені.
– Білоруси – мирні люди. І більшість патріотичних об’єднань не мілітарні. Але влада все одно їх не підтримує.
– Мілітарні об’єднання, на кшталт “Ваяру” Молодого Фронту, влада тримає на прицілі. І, як тільки почнеться якесь повстання чи військовий конфлікт, цих людей приберуть першими, – вважає опозиціонер Павло Северянець.

Перебуваючи в Гомелі, мені вдалося відвідати зібріння однієї з культурних ініціатив “Будзьма беларусамі”. Говорили на зібранні про те саме – розвиток мови та культури, залучення свідомих громадян.
– Вже котрий рік на наші заходи приходять одні й ті самі люди. Іншим це, нажаль, не цікаво. Влада абсолютно не підтримує, – прокоментував один з організаторів заходу.

Belarustrip_1

“Будзьма беларусамі” Гомель

Влада Білорусі боїться свідомих громадян. Більшість людей живуть не країною, а грошима. Про це кажуть всі, хто хоч трішки розуміє, навіщо Білорусі біло-червоно-білий стяг та чому Лукашенка вже називають “темною постаттю в історії”.

– Коли почались події в Україні, найбільш свідомі Білоруси поїхали туди. Вони зрозуміли одразу, що російська агресія небезпечна як для України, так і для Білорусі в майбутньому. Ці люди – герої нашого часу, – каже Павло Северянець.
Герої нашого часу, правда не для Лукашенка та його прибічників. Зміни до закону про “кримінальну відповідальність за участь в іноземних військових конфліктах навіть без факту найманства” по факту поширюється лише на один бік – на білоруських добровольців АТО. З прибічниками так званої “ДНР” проводяться лише профілактичні бесіди, українські ж добровольці, що вернулись до Білорусі, вже ув’язнені на багато років.
– Білорусь – ніби нейтральна країна. Але вона завжди підтримує того, хто більше платить, – вважає один з мешканців Могилева.

(Білоруські добровольці в АТО – фото автора)

– У Лукашенка вже 22 роки поспіль є такий бізнес – він продає білоруську незалежність, культуру, навіть білоруську мову Росії за нафту та, звісно, кредити. Як тільки приходить новий кредит від РФ, ми вже знаємо – почнеться хвиля репресій проти білоруських добровольців АТО, їхніх родичів, опозиціонерів, тощо, – розповідає Павло Северянець.
– Білорусів, що приймали участь в АТО, вважають загрозою для держави. Раніше загрозою вважали тих, хто цікавився білоруською мовою та культурою, – вважає мешканка Вітебська.
Не лише білоруси, а й українці, що приймали участь в АТО, становлять примарну загрозу для білоруської влади – це видно на прикладі мого арешту силовиками КДБ. “Лукашенко настільки боїться підпільників, партизан, що навіть наказує вирубати лісопосадки поруч з дорогами, якими їздить, аби його не вбили,” – розповідають мені мешканці країни.

Деякі бояться, а деякі все ж намагаються розвивати націоналістичний рух в країні та сподіваються на державний переворот на кшталт українського Майдану. Дмитро Дашкевич, один з лідерів Молодого Фронту, впевнений, що революція в Білорусі – лише питання часу. Інші ж упевнені, що після невдалої акції 2010 року (славнозвісна Плошча), та розстрілів на Інститутський українських активістів, білоруси побояться вийти за свободу та проти диктатора.
Михайло Аршинський, журналіст телеканалу “Белсат”, вважає революцію неприпустимою через невелику кількість опозиційних політиків:
– Наша опозиція значно слабша, ніж була в Україні за часів Януковича. До того ж, вона поділена на три частини, що постійно конфліктують між собою.
Також журналіст вважає, що Україна не стала взірцем для прибічників революції – через війну на Донбасі та антиукраїнську владу, яка прийшла до Верховної Ради на крові.

Лідери патріотичних рухів недвузначно натякають: якщо навіть вдасться скинути Лукашенка, або він сам полишить крісло президента, і до влади прийдуть справжні патріоти, цим неодмінно скористається Росія. Так само, як після відмови України підписати договір про митний союз РФ “раптово” перетворилась з союзника на агресора.

Для чого Росія простягає на Білорусь свої криваві кігті, пояснив Павло Северянець.
– За часів СРСР Білорусь була для Росії плацдармом для наступу на Європу. Навіть дороги в Мінську будувались з таким розрахунком: якщо будівлі впадуть від ядерного удару, лишиться проїзд для російських танків на Європу. Зараз Білорусь начебто незалежна, але Росія міцно вкоренилась тут і в свідомості більшості білорусів.
– У нас більшість телеканалів – російські. Незалежним білоруським ЗМІ працювати не дають. Є багато проросійських організацій, які активно займаються пропагандою. Навіть мова в білорусі найбільш вживана – російська. Це можна припинити, лише якщо відключити всі російські телеканали та закрити кордон, – вважає музика з міста Вітебськ, що неподілік кордону з РФ.
В Могилеві мені кинулись в очі російські прапори, що висіли по всьому місту. Це місто урочисто готувалось до приїзду російської делегації на чолі з Дмитром Медведевим. Як повідомили з таємних джерел, розмова йшла про відкриття військової бази РФ неподалік білоруського Могилева.

Наостанок, Павло Северянець розповів нам про ситуацію з легалізацією білоруських добровольців в Україні, яку він “розвідав” зсередини високих владних кабінетів.
– Ми приїжджали до України та говорили з громадськими активістами та високопосадовцями з приводу надання громадянства та легалізації до Збройних сил України білоруських добровольців. Всі активісти, лідери християнських об’єднань та командири добровольчих підрозділів висловили бажання максимально сприяти даній ініціативі, а от на найвищому рівні – в стінах Верховної Ради – нам сказали прямим текстом: “Не можемо. Захід нас не підтримає, бо це по суті найманство.” Всіма засобами нам дали зрозуміти, що нашим добровольцям активно перешкоджатимуть в отриманні українського громадянства та легалізації. Що ми зараз і бачимо, – коментує білоруський опозиціонер.
Belarustrip_9
Автор статті: Аліна Косовська “Фортуна”, доброволець АТО, блогер.

Антыбеларуская ўлада Беларусі

Чаму ў Беларусі баяцца гістарычных дзяржаўных сімвалаў? З чыей падачы прэсуюць добраахвотнікаў АТА? Чым Лукашэнка перашкаджаюць ініцыятыўныя суполкі, накіраваныя на развіцце беларускай культуры і мовы? Якую насамрэч пазіцыю займае Беларусь ва ўкраінскім канфлікце, і чаму Расея незаўважна працягвае свае крывавыя кіпцюры над беларускай зямлёю?
Адказаць на гэтыя пытанні я паспрабую ў сваім артыкуле, наведаўшы Беларусь пад выглядам цывільнай турысткі.

Стаття мовою оригіналу (українська) – тут.

Ужо на мяжы кідаюцца ў вочы савецкія сімвалы Беларусі. З 1995 года ў краіну вярнулі сімволіку БССР (Беларускай савецкай сацыялістычнай рэспублікі), прыбраўшы колькі серп і молат са сцяга. Сапраўдныя жа гістарычныя сімвалы Беларусі – чырвоны герб з белым вершнікам “Пагоня” і бела-чырвона-белы сцяг. Але на тэрыторыі сучаснай Беларусі яны, хоць і не афіцыйна забароненыя, але чамусьці выклікаюць дзікі жах у сілавікоў і прарасійскай часткі насельніцтва. Як і беларуская мова.

ТГ

Історичний стяг Білорусі. Бійці ТГ “Беларусь” в Україні

Belarustrip_8

Історичний герб Білорусі “Погоня”

Калі нас з карэспандэнтамі “Белсату” затрымалі сілавікі КДБ, адзін з журналістаў пачаў гаварыць з імі на беларускай мове. Гэбіст вылупіў вочы. “А Вы можете говорить на нормальном языке?” – скрозь зубы прашыпеў ен. Што можна сказаць аб простых людзях, калі нават супрацоўнікі дзяржаўнай структуры грэбуюць сваёй мовай?
– Падчас Майдана ва Украіне ў нас была вельмі напружаная сітуацыя. На вуліцы, пачуўшы беларускую мову, маглі назваць бандэраўцам і нават пабіць. Але з часам прыйшло разуменне. Тады, як пачаўся Майдан, у людзей быў шок: што рабіць? каму верыць? Так як сродкі масавай інфармацыі ў нас у асноўным расейскія, то 80% беларусаў тады паставіліся да Майдану нэгатыўна. Але час ідзе, і народ крыху мяняе свае меркаванне, – каментуе падзеі Павел Севярынец, адзін з лідэраў беларускай апазіцыі.

– Цяпер фактычна Беларусь падзелена на дзве часткі. У нас дзве сталіцы: Мінск (сучасная і савецкая назва) і Менск (гістарычная назва на беларускай мове). Два сцяга. Дзве мовы, – распавеў музыка з Віцебска, і папрасіў не называць яго імя – праз частыя паездкі з гастролямі да Украіны яго ўжо спрабавалі завербаваць супрацоўнікі КДБ. Сілавікоў цікавіла тое ж самае: сітуацыя на Данбасе і беларускія добраахвотнікі ў АТА.

Belarustrip_4Некаторыя беларусы гістарычнай сімволікі не толькі не баяцца, але і самі вырабляюць і прадаюць. 19-гадовы Вадзім Макей адкрыў уласны магазін нацыянальнай сімволікі ў гандлевым цэнтры “Сілуэт” ў Менску.
– Я гатовы да таго, што ў любы момант могуць прыйсці і зацыніць. І краму, і мяне, – распавядае малады прадпрымальнік. Гутарыць з пакупнікамі на шчырай беларускай мове.
– Я спачатку сам цікавіўся беларускай мовай і культурай. Потым гэта перарасло ў нешта большае. Так атрымалася, што я пачаў такі бізнэс. Кажуць, трэба пачынаць з сябе. Людзі пачынаюць цікавіцца, асабліва з пачаткам падзей ва Украіне. Магчыма, у беларусаў усе ж прачнецца нацыянальная самасвядомасць. У вас у Украіне з гэтым лепш.
Вадзім распавядае, што большасць пакупнікоў не турысты, а ўсё ж беларусы. Хоць заходзяць і ўкраінцы, і нават расейцы. Нават мой знаёмы з Віцебска, падвазіўшы мяне ў сталіцу, папрасіў паказаць гэтую краму, каб набыць сабе налепку на машыну і стужку.
– Ці шмат у беларусі патрыетаў? – запытала я ў хлопца.
– Не тое каб шмат…
– Хапае! – пасміхнуўся пакупнік, выходзячы з прымеркавай ў футболцы з гербам “Пагоня”.

Belarustrip_2

Вадим Макей, засновник магазину

Аб тым, што ва Украіне лепш з нацыянальнай самасвядомасцю, кажуць усе беларусы, з якімі мне ўдалося сустрэцца. У рэспубліцы, якая да гэтага часу жыве пад савецкімі сцягамі, усе ініцыятывы, нават культурныя, душацца ўладамі.
– У нас нацыянальны рух трохі развіты, але ізаляваны ад грамадства, – лічыць Аляксей Кірыенка, жыхар горада Магілеў. – Гэта, вядома, заслуга Лукашэнкі. Большасць патрыетаў – дэмакраты, а наш дыктатар такіх не зносіць.
– Патрыятычны рух Беларусі – больш моладзевая тэндэнцыя. Цяпер яна крыху аддаляецца ад палітыкі, таму ўлада пакуль што не перашкаджае дзейнасці, – расказвае дзяўчына-гісторык з Віцебска, якая сама з’яўляецца членам такога руху.
– Культурным ініцыятывам не перашкаджаюць. А вось палітычным, і нават журналістам – пастаянна. Выклікаюць на допыты ў КДБ, запалохваюць, выпісваюць штрафы. Але самыя ідэйныя на гэта ўвагі не звяртаюць – працуюць далей, – распавядае журналіст тэлеканала “Белсат”, які таксама забаронены на тэрыторыі Беларусі, праз пазіцыянаванне канала як “незалежных СМІ” і асвятленне праўдзівага боку падзей, у тым ліку ўкраінскага канфлікту.
Аляксандр Сабалеўскі, сябра Таварыства беларускай мовы, называе ўладу Беларусі “антыбеларускай” і пацвярджае, што большасць беларускамоўных ініцыятыў у дзяржаве забароненыя.
– Беларусы – мірныя людзі. І большасць патрыятычных аб’яднанняў не мілітарные. Але ўлада ўсе роўна іх не падтрымлівае.
– Мілітарные аб’яднанні, накшталт “Ваяру” Маладога Фронту”, улада трымае на прыцэле. І, як толькі пачнецца якое-небудзь паўстанне цы вайсковы канфлікт, гэтых людзей прыбяруць першымі, – лічыць апазіцыянер Павел Севярынец.

Знаходзячыся ў Гомелі, мне ўдалося наведаць сустрэчу адной з культурных ініцыятыў “Будзьма беларусамі”. Размаўлялі на сустрэчы пра тое самае – развіцце мовы і культуры, прыцягнення свядомых грамадзян.
– Ужо які год на нашыя імпрэзы прыходзяць адны і тыя ж людзі. Іншым гэта, на жаль, не цікава. Улада абсалютна не падтрымлівае, – пракаментаваў адзін з арганізатараў мерапрыемства.

Belarustrip_1

“Будзьма беларусамі” Гомель

Улады Беларусі баяцца свядомых грамадзян. Большасць людзей жывуць не краінай, а грашыма. Пра гэта кажуць усе, хто хоць крыху разумее, навошта Беларусі бела-чырвона-белы сцяг і чаму Лукашэнка ўжо называюць “цемнай постацю у гісторыі”.

– Калі пачаліся падзеі ва Украіне, найбольш свядомыя беларусы паехалі туды. Яны адразу зразумелі, што расійская агрэсія небяспечная як для Украіны, так і для Беларусі ў будучыні. Гэтыя людзі – героі нашага часу, – кажа Павел Севярынец.
Героі нашага часу, праўда не для Лукашэнкі і яго прыхільнікаў. Змены ў закон “пра крымінальную адказнасць за ўдзел у ыншаземных вайсковых канфліктах нават без факту наемніцтва” па факце -распаўсюджваецца толькі на адзін бок – на беларускіх добраахвотнікаў АТА. З прыхільнікамі так званай “ДНР” праводзяцца толькі прафілактычныя гутаркі, украінскія добраахвотнікі, якія вярнуліся ў Беларусь, ужо асуджанныя на шмат гадоў.
– Беларусь – быццам нейтральная краіна. Але яна заўседы падтрымлівае таго, хто больш плаціць, – лічыць адзін з жыхароў Магілева.

(Білоруські добровольці в АТО – фото автора)

– У Лукашэнкі ўжо 22 гады запар з’яўляецца такі бізнэс – ен прадае беларускую незалежнасць, культуру, нават мову беларускую Расіі за нафту і, вядома, крэдыты. Як толькі прыходзіць новы крэдыт ад РФ, мы ўжо ведаем – і пачнецца хваля рэпрэсій супраць беларускіх добраахвотнікаў АТА, іх сваякоў, апазіцыянераў, далей, – расказвае Павел Севярынец.
– Беларусаў, якія бралі ўдзел у АТА, лічаць пагрозай для дзяржавы. Раней пагрозай лічылі тых, хто цікавіўся беларускай мовай і культурай, – лічыць жыхарка Віцебска.
Не толькі беларусы, але і ўкраінцы, якія прымалі ўдзел у АТА, складаюць прывідную пагрозу для беларускай улады – гэта відаць на прыкладзе майго арышту сілавікамі КДБ. “Лукашэнка настолькі баіцца падпольшчыкаў, партызан, што нават загадвае высекчы лесапасадку побач з дарогамі, па якіх ездзіць, каб яго не забілі,” – распавядаюць мне жыхары краіны.

Некаторыя баяцца, а некаторыя ўсе ж спрабуюць развіваць нацыяналістычны рух у краіне і спадзяюцца на дзяржаўны пераварот накшталт ўкраінскага Майдану. Зміцер Дашкевіч, адзін з лідэраў Маладога Фронту, упэўнены, што рэвалюцыя ў Беларусі – толькі пытанне часу. Іншыя ж упэўнены, што пасля няўдалай акцыі 2010 года (знакамітая Плошча), і расстрэлаў на Інстытуцкай украінскіх актывістаў, беларусы пабаяцца выйсці за свабоду і супраць дыктатара.
Міхаіл Аршынскі, журналіст тэлеканала “Белсат”, лічыць рэвалюцыю немагчымай з-за невялікай колькасці апазіцыйных палітыкаў:
– Наша апазыцыя значна слабейшая, чым была ва Украіне ў часы Януковіча. Да таго ж, яна падзелена на тры часткі, якія ўвесь час канфліктуюць паміж сабой.
Таксама журналіст лічыць, што Украіна не стала ўзорам для прыхільнікаў рэвалюцыі – з-за вайны на Данбасе і антыўкраінскай ўладай, якая прыйшла ў Вярхоўную Раду на крыві.

Лідэры патрыятычных рухаў недвузначно намякаюць: нават калі ўдасца зрынуць Лукашэнку, ці ен сам пакіне крэсла прэзідэнта, і да ўлады прыйдуць сапраўдныя патрыеты, гэтым абавязкова скарыстаецца Расія. Гэтак жа, як пасля адмовы Украіны падпісаць дамову аб мытным саюзе, РФ “раптам” ператварылася з саюзніка на агрэсара.

Для чаго Расія працягвае на Беларусь свае крывавыя кіпцюры, растлумачыў Павел Севярынец.
– У часы СССР Беларусь была для Расіі плацдармам для наступу на Еўропу. Нават дарогі ў Менску будаваліся з такім разлікам: калі будынкі паваляцца ад ядзернага ўдару, застанецца праезд для расійскіх танкаў на Еўропу. Цяпер Беларусь быццам бы незалежная, але Расія трывала ўкаранілася тут і ў свядомасці большасці беларусаў.
– У нас большасць тэлеканалаў – расійскія. Незалежным беларускім СМІ працаваць не даюць. Есць шмат прарасійскіх арганізацый, якія актыўна займаюцца прапагандай. Нават мова ў беларусі найбольш ужывальная – расейская. Гэта можна спыніць, толькі калі адключыць усе расійскія тэлеканалы і закрыць мяжу, – лічыць музыка з горада Віцебску, недалека мяжы з РФ.
У Магілеве мне кінуліся ў вочы расійскія сцягі – віселі па ўсім горадзе. Гэта горад урачыста рыхтаваўся да прыезду расійскай дэлегацыі на чале з Дзмітрыем Мядзведзевым. Як паведамілі з тайных крыніц, размова ішла аб адкрыцці ваеннай базы РФ паблізу ад беларускага Магілева.

Напрыканцы, Павел Севярынец распавеў нам аб сітуацыі з легалізацыяй беларускіх добраахвотнікаў у Украіне, якую ен “разведаў” знутры высокіх уладных кабінетаў.
-Мы прыязджалі ва Украіну і гаварылі з грамадскімі актывістамі і чыноўнікамі па нагоды прадастаўлення грамадзянства і легалізацыі ва Узброеных сілах Украіны беларускіх добраахвотнікаў. Усе актывісты, лідэры хрысціянскіх аб’яднанняў і камандзіры добраахвотніцкіх падраздзяленняў выказалі жаданне максімальна садзейнічаць дадзенай ініцыятыве, а вось на вышэйшым узроўні – у сценах Вярхоўнай Рады – нам прамым тэкстам сказалі: “Не можам. Захад нас не падтрымае, таму што гэта па сутнасці найміцтва.” Усімі сродкамі нам далі зразумець, што нашым добраахвотнікам актыўна перашкаджаюць у атрыманні ўкраінскага грамадзянства і легалізацыі. Што мы цяпер і бачым, – каментуе беларускі апазіцыянер.

Belarustrip_9
Аўтар артыкула: Аліна Касоўская “Фартуна”, добраахвотнік АТА, блогер.
Пераклад: Зьміцер Лаўроў, Валянцін Лабачоў.

“Якщо Жизневському дадуть Героя України, нас залишать в спокої” – мати Героя Небесної Сотні Михайла Жизневського про переслідування родини в Білорусі та бездіяльність влади

Переклад білоруською мовою тут.

“Мені лікарі заборонили народжувати Михайла. Перед цим я втратила трьох дітей, потім не без проблем народила Наташу (старша сестра Михайла – прим.авт.). А Михайла народжувати мені заборонили. Я переховувалась від лікарів, не брала декретної відпустки. Дуже боялась, що це повпливає на його здоров’я”,
– згадує мати перші роки життя Михайла. Гортає пожовклі фотокартки: “Ось, це він в школі навчався. А це ми разом в Білорусі, йому всього півтора роки…”

Трохи замислившись, Ніна Василівна додає: “Він був за справедливість. Миру хотів, щоб все було по-хорошому, щоб всі поважали одне одного, розуміли. Я йому тоді казала – поки світом правлять гроші, цього не буде. Але він у мене ідейний був. Якби вижив, впевнена – на фронт би одним з перших поїхав.” Читати далі…

“Калі Жызнеўскаму дадуць Героя Ўкраіны, нас пакінуць у спакоі” – маці Героя Нябеснай Сотні Міхася Жызнеўскага аб пераследзе сям’і ў Беларусі і бяздзейнасці ўладаў

“Мне лекары забаранілі нараджаць Міхася. Дагэтуль я страціла 3 дзіцяці, потым з цяжкасцю нарадзіла Наталлю (старэйшая сястра Міхася Жызнеўскага – нат.аўт.). А Міхася нараджаць мне забаранілі. Я хавалася ад лекараў, не брала дэкрэтны водпуск. Вельмі баялася, што гэта паўплывае на ягонае здароў’е”, – узгадвае маци першыя гады жыцця Міхася. Гартае пажоўклыя фатаздымкі: “Вось гэта ён у школе вучыўся. А гэта мы разам у Беларусі, Яму ўсяго паўтары гадка…”

Крыху падумаўшы, Ніна Васільеўна дадае:
“Ён быў за справядлівасць. Міру хацеў, каб усё было па-добраму, каб усе паважалі адзін аднога, разумелі. Я яму тады казала – пакуль светам кіруюць грошы, гэтага не будзе. Але ён у мяне ідэйным быў. Калі б выжыў, упэўнена – на фронт бы адным з першых паехаў.” Читати далі…

Добровольчий рух України. Хронологія війни

Добровольчий рух – явище унікальне, яке на початках зіграло ледь не найважливішу роль в становленні лінї оборони на Донбасі. Але з часом добровольців на фронті стає все менше, а от конфліктів з владою та навіть між собою у колишніх бійців добробатів – все більше. Чому ж так сталось?
 
Перші місяці війни. Сепаратисти по домовленості з місцевими органами влади майже без бою захоплюють великі міста Донецької та Луганської областей. Українська армія, яку десятки років вчили замітати подвір’я та фарбувати бордюри, виявляється не готова стати на захист рубежів. Тут і з’явились добровольці.
Прямо з наметів Майдану сотні Самооборони перетворюються в добровольчі батальйони та відправляються на Схід України, де вже над рядом міст майорять триколори. Ще нема чіткої лінії фронту, і ніхто досі не вірить, що в Україні починається війна. Поки населення мирної України оговтується від жахіть Майдану, добровольці – здебільшого цивільні, але високомотивовані люди – приймають на себе перший удар. Жертви – колосальні, списки зниклих безвісті – страшні. Це ще не та позиційна війна, яка іде зараз, коли кожний поранений та загиблий боєць на рахунку. Сили АТО то наступають, то відходять, вимушені лишати тіла загиблих та навіть поранених товаришів на полі бою.
Більшості бійців Майдану навесні 2014 вперше довелось взяти в руки справжню зброю. Це вже були не вуличні бої з “коктейлями Молотова”, а справжня, хоч і неоголошена, війна.
“В перші бої ішли з легальною зброєю. Ішли в кросівках, спортивному одязі – хто що мав. В перші місяці війни обзаводились трофеями. З’являлись волонтери. У народу була така хвиля обурення та патріотизму, що допомагали масово. Можна було без проблем одягнути роту бійців, або забезпечити продуктами. Тоді в добробатах не було такого поняття, як власна зброя (крім тої, що хлопці привозили з собою). Всі трофеї після бойових здавались в зброярку і видавались наступній групі бійців, які їхали на передову. Це зараз у нас кожен зі своїм автоматом навіть по базі ходить”, – розповідають добровольці, які тримають східний фронт з перших днів. Їх лишилось мало – хто досі самотужки лікує важкі поранення та контузії, вже навіть не сподіваючись на допомогу держави і власного народу, хто просто зневірився в цій війні. І ось чому.
 
Коли Збройні сили України не були здатні ефективно обороняти державу, добровольців кинули на неоголошений фронт, як гарматне м’ясо. Тоді спокійно пропускали на блокпостах з трофейною зброєю, не було жодних репресій в тилу. В той час за спинами добровольців формувалась українська армія – справжня, екіпірована, підготовлена, яку б можна було відправити на передові позиції. Вже спільними з ЗСУ зусиллями добровольці відбили частину населених пунктів та встановили більш чітку лінію фронту. Тоді добробати діяли злагоджено, про якісь міжусобиці не могло й бути мови – адже ворог у нас один, з триколорами на шевронах.
Поступово добровольців почали витісняти з фронту і замінювати підрозділами ЗСУ. Пропонували перейти на контракт в збройні сили або примусово роззброювали. З відходом в тил у добровольців почались міжусобиці. Конфліктували з приводу легалізації в ЗСУ, не могли поділити командирські посади. Після злагодженої роботи на передовій добровольчі батальйони, передислокувавшись в тил, почали розвалюватись.
 
Наймотивованіші підрозділи або групи, які вийшли з них, на фронт все ж пробрались, але вже таємно. Різко знизився рівень волонтерської допомоги. По-перше, війна вже надто приїлась цивільним українцям. Зіграв роль психологічний фактор “я ж допомагав раніше, все, я патріот”. Погіршилось економічне становище держави – навіть хто хотів підтримати бійців, а це здебільшого не багатії, а прості люди, ті самі ледве виживали на скудні заробітки. По-друге, мало хто хотів допомагати підрозділам, які стоять “там, де їх нема” і про які не можна навіть написати звіт. Більше того, через допомогу яким можуть початись репресії. Значно приємніше і легше допомагати бійцям ЗСУ. Так в добробатах лишились лише свої, перевірені часом волонтери. Але їх допомоги катастрофічно не вистачало.
 
Частина ж підрозділів легалізувалась в ЗСУ. Але жоден з них не лишився в такому ж складі та під своїми бойовими стягами на передовій. “Донбас”, “Азов” та деякі інші підрозділи умовили вступити в Національну Гвардію України, яку пізніше одним наказом відвели в тил. “ОУН” і “Карпатську Січ” легалізували в ЗСУ, пообіцявши без зміни особового складу відправити їх на передову в складі 93 ОМБр. Але обіцянки не дотримались – бійців розкидали по всій бригаді на вільні посади. ОУНівці ледве змогли знов зібрати батальйон докупи, а от “Карпатську Січ” взагалі розпустили.
Вектор підтримки з боку народу різко направився вниз. Стараннями влади, добровольці в очах українців стали злочинцями, які грабують місцеве населення, вивозять в тил зброю та боєприпаси. Хто ж захоче допомагати таким?
Звісно, провладні ЗМІ (а це майже всі ресурси України) замовчують той факт, що маленькі добровольчі групи все ще стоять на східному рубежі. Лізуть в гарячі точки, ризикуючи загинути і бути похованими тайком, адже “їх там нема”. Зачищають “сіру зону”. Діляться досвідом з молодими мобілізованими хлопцями. І все ще продовжують щиро любити Україну і сподіватись на її світле майбутнє.
 
Про нас ніхто не знає, наша доля нікому не цікава, але ми, стиснувши зуби, клянемось до останньої краплі крові боронити Україну. Самі їздимо в тил, аби заробити грошей на амуніцію та обладнання. Приїжджаючи в тил, знімаємо форму та шеврони, щоб зайвий раз не ловити на собі зневажливі погляди. Раніше на нас дивилися, як на захисників, тепер – як на сміття. Це боляче і важко, але ми все ще тримаємось, і клянемось боронити Україну до останньої краплі гарячої червоної крові на чорній землі…
 
Аліна Косовська “Фортуна”, доброволець АТО
(Шановні ЗМІ! На дану статтю розповсюджуються авторські права. Прошу вказувати автора при копіюванні матеріалу на Ваші ресурси)
gal_43802_photos0_73477

Нариси з фронту. Обезбашені добровольці і безстрашні місцеві

Обезбашені добровольці, і безстрашні місцеві мешканці
(Одразу кажу – події не останніх місяців і навіть не цього року. Було давно, де нас ніколи не було і бути не могло 🙂 )

…Степом котилась хвиля крижаного вітру. Хиталась височенна трава, створюючи моторошний шорох. Одинадцять обезбашених добровольців крались селом “сірої зони” понад озерами в бік посадки, з якої про всяк випадок час від часу стрекотів кулемет в невідомому напрямку. Відчинені двері хат зловісними очиськами пожирали нас, ми ж намагались перетворитись на пожовклі кущі. Хтозна, чиї очі ховаються в тих хатах. В одному домі чулись такі мирні звуки молотка та електродрелі. Місцевий мешканець робив ремонт.
Вийшовши на край посадки, ми зачаїлись. Ззаду закашляв АГС. Це наше прикриття працювало по ненависній позиції. Я ж тим часом розгледіла два бліндажа і ряд окопів, та кількох людей біля палатки в російських горках з шевронами псевдореспубліки “ДеНеРе”. Місцеві, це добре. Вони не такі розумні, як росіяни. І дійсно, після кількох «прильотів» АГС один сєпар встав в повен зріст, повісив свій автомат на дерево, і став вдивлятись в той бік, де були наші позиції, через бінокль. Другий, трохи більш переляканий, навприсядки підбіг до кулеметного гнізда. Тут спрацював наш СПГ. Щось задимилось, а на місці кулеметника лишились лише уламки. Командир подав знак, і ми швидко побігли до бліндажів. Кілька москалів кинулись вибігати з задимленого бліндажа, ми їх привітно зустріли автоматними чергами. Останній бій цієї позиції тривав менше десяти хвилин. Коли все стихло, ми забрали трофейну зброю, яка не встигла згоріти, і побігли назад в село, лишивши двох бійців в секреті (доречі, про відповідь на питання “звідки в добровольців зброя?”. До того виходу 50% нашої зброї становила легальна).
Коли вертались, вже з меншим острахом заглядаючи в розпахнуті двері, знов почули стукіт молотка. Я відішла в сусідній двір і глянула на звук. Місцевий дідусь сидів на будинку і ремонтував дах. Залізні нерви, нічого не скажеш.

20160304_124542

Аліна Фортуна